Релігія (її походження)

ПОХОДЖЕННЯ РЕЛІГІЇ не може бути пояснено ні вадами у пізнанні або невіглаством людей, ні шкідливим обманом з боку «попов і тиранів». Між тим в религиеведении в явному або прихованому вигляді досі присутній образ допитливого, але неосвіченого дикуна, який, не будучи здатним ні пояснити, ні практично підпорядкувати собі природні стихії, відчував почуття страху, жаху, приходив до висновку про існування іншого, надприродного світу і прагнув особливими діями запобігти їх згубний втручання. У підсумку релігійна практика (культ) неправомірно розцінюється як вторинне, похідне утворення – як наслідок виникнення уявлень про могутні надприродні сили.

Початок людської історії утворюють роди і племена – «стародавні суспільно-виробничі організми» (Маркс), які могли використовуватись лише в результаті перетворювальної діяльності людей. Умовою виживання таких внеприродных («культурних», а можна сказати: «штучних» і навіть «надприродних») анклавів була здатність упорядковувати, нейтралізовувати катастрофічний вплив природних стихій, тобто створювати органи і механізми саморозвитку, здатні гармонізувати, «олюднювати» зовнішній хаос, що означало появу якісно нової реальності (реальності культури, «соціуму»), що підкоряється особливим, внеприродным законами. Саме це протистояння стихійності «первинної» і впорядкованості «вторинної» природи склало соціально-онтологічну основу подвоєння реальності, що обумовило закономірність появи вже в стародавні часи магічних дій і поступово виділяються з них уявлень про іншому, потойбічному, «надприродне» світі.

Вади раціоналістичної критики релігії, ігнорує її онтологічне, «вертикальне» вимірювання, знайшли відображення у відомій концепції «безрелігійною епохи», що зв’язує появу релігії з таким рівнем знань, коли став можливий відрив думки від дійсності. Між тим свідомість спочатку виникало межах безпосередньої практичної діяльності, тобто як бытийствующее, а не рефлективне свідомість. При такому розумінні витоків релігії (у вигляді зачатків магічних дій і нерозривно пов’язаних з ними уявлень) вона визначається як історично закономірний елемент специфічно людської діяльності.

Виживання давніх родів і племен було неможливо без суспільно доцільного поведінки їх членів, яке спочатку досягалося незаперечними ритуальними правилами спілкування статево-вікових когорт, зокрема наявністю тотема, системи заборон і т. д. Пізніше, коли формується особистісне свідомість і поведінку людей стає все більш доцільним, зростає регулятивна роль загальних приписів і норм, які індивід застосовує з урахуванням конкретної ситуації. Соціально доцільна діяльність людини можлива лише в тому випадку, якщо її мотиви виходять за рамки його потреб і турбот як кінцевого, смертної істоти і так чи інакше пов’язуються з потребами та інтересами всього суспільства, існування якого видається нескінченним. Так виникають ідеали та цінності, здатні закрити болісні розриви, що утворюються у свідомості смертного людини, – синтезу плоті і духу, часу і вічності». Це могло бути досягнуто лише шляхом трансцендирования, тобто постулирования «інший», вищої реальності, особливих вічних цінностей, поняття абсолюту й ідеї безсмертя, одним словом ідеалів, переважаючих інтереси кінцевого індивіда і складових, за знаменитим висловом П. Тиллиха, його «граничну турботу» (Ultimate Concern). Така історична логіка формування та поступового відокремлення релігійної свідомості від родової життя, регульованою ритуалом.

Л. Н. Мітрохін

Нова філософська енциклопедія. У чотирьох томах. / Ін-т філософії РАН. Науково-ред. рада: В. С. Стьопін, А. А. Гусейнов, Г. Ю. Семигін. М., Думка, 2010, т. III, Н – С, с. 437-438.