Неоплатонізм (Кузнєцов, 2007)

НЕОПЛАТОНІЗМ — напрям давньогрецької філософії III—VI ст., впитавшее багато елементів попередніх систем, в першу чергу платонізму, а також випробувало вплив різних містичних традицій. Н. виник в школі мислителів, які працювали над примиренням поглядів Платона і Аристотеля. Основна метафізична проблематика Н. пов’язана з обґрунтуванням вчення про виникнення сущого з Єдиного, яке визнавалося сверхсущей, тобто непричетною сущого першопричиною буття. На цій підставі оформився апофатичне вчення про осягненні Першоєдиного.

Основними началами космології Н. є позначені вже Платоном Єдине, Розум, Душа.

Зачинателем Н. вважається Амоній Саккас (розум. ок. 242 р.), який не залишив письмових праць. Він висував вимогу узгодження платонізму та аристотелізму, піддав критиці стоїчні вчення про тілесність душі і створив вчення про єдність духовного начала, яке ділиться тільки нисходя в смертні тіла.

В історичному розвитку Н. можна виділити наступні етапи і школи.

Римська школа (III ст.), яка створила теоретичну систему Н.; засновник — Гребель, ім’я якого стало символом, неоплатонічні традиції і вплив якого можна простежити на протязі всієї історії європейської філософії. Учнем Гребля був Порфирій — автор Введення і Коментаря до «Категорій» Аристотеля, в яких поставлено питання про природу загальних понять, з’явився джерелом середньовічного спору про універсаліях.

Малоазіатський Н. (IVв.), не відмовляючись від теоретичних побудов, був зосереджений на містичній практиці. Представлений двома школами: сирійський Н. (Ямвлих, Феодор Асінський, Сопатр Апамейский, Дексипп) і пергамський Н. (Эдемий Кападокійський, Юліан, Саллюстий).

Систематизаторский етап (V—VI ст.) представлений афінської та олександрійської школами. В афінській школі (Плутарх, Сирион, Прокл, Дамаскін, Симпликий) переважали теоретичні інтереси. У 529 р. імператор Юстиніан заборонив викладання Н. і закрив саме цю школу. Олександрійська школа (Гипатія, Асклепиодот, Амоній, Іван Филофон, Олимпиодор) частково втратило специфічно язичницький характер: на ґрунті досліджень в області логіки і науки відбувалося зближення неоплатонических і християнських ідей.

Латинський Н. (IV-VI ст.) своїми перекладами грецьких творів латиною і їх коментарями прокладав античної філософії шлях в середні століття. Надалі християнський Н. в західноєвропейській філософії мав своїм джерелом твори Августина, Боеція та інших латиноязычных неоплатоніків (Халкидий, Вікторин, Макробий, Марціан Капела), а з IX ст. — Эриугены, який переклав на латинську мову Ареопагіта.

Традиції Н. простежуються і в східної патристики у творах Іустина, Климента Александрійського, Орігена, каппадокійців і особливо в Corpus Areopagiticum і коментарях до нього, підготовлених Іваном Скифопольским і Максимом Сповідником. В XI ст. Михайло Пселл відновив викладання Н. у Константинополі.

Вплив Н. простежується у ряду мислителів епохи Відродження (Микола Кузанский, Ф. Патриццы, Дж. Бруно) й Нового часу (кембріджські платоніки, Спіноза, Лейбніц, Берклі). У XX ст. традиції Н. виявилися найбільш близькими російської філософії всеєдності.

Література:

Прокл. Першооснови теології. Гімни. М., 1993;

Адо П. Гребель, або Простота погляду. М., 1991;

Блонський П. П. Філософія Гребля. М., 1918;

Лосєв А. Ф. Історія античної естетики. Пізній еллінізм. М., 1980;

Лосєв А. Ф. Філософська проза неоплатонізму. Історія грецької літератури. М., 1960;

Idem. Texts and Studies in Neoplatonism and Byzantie Literature. Amsterdam, 1980;

Gersh St. Middle platonism and neoplatonism: The latin tradition. Notre Dame, 1986;

Westerink L. G. Texts and studies in Neoplatonism and Візантійські literature. Amst., 1980.

Словник філософських термінів. Наукова редакція професора В. Р. Кузнєцова. М., ІНФРА-М, 2007, с. 354-355.