Революційне народництво

РЕВОЛЮЦІЙНЕ НАРОДНИЦТВО — суспільно-політичний напрям, прихильники якого виступали і проти пережитків кріпацтва, і проти розвитку Росії по шляху капіталізму, за повалення самодержавства шляхом селянської революції. Ідеологи і лідери — М. А. Бакунін, П. Л. Лавров, П. Н. Ткачов, заклали основи трьох течій — бунтарського, пропагандистського і заговорщического. Основні організації 1860-1880-х рр. — ишутинцы (див. Н. А. Ішутін), «чайковцы» (організатори «ходіння в народ»), «москвичі», «Земля і воля 1876-1879 рр.», « Чорний переділ», «Народна воля».

У другій половині 1880-х — першій половині 1890-х переживало ідейний і організаційний криза, викликаний розгромом «Народної волі». З середини 1880-х рр. зросла вплив ліберального народництва (Н. К. Михайлівський та ін публіцисти журналу «Російське багатство»), але не переривалася і революційна традиція (Група народовольців в Санкт-Петербурзі, ін. місцеві гуртки та організації).

В кінці 1890-х — початку 1900-х рр. спостерігається відродження (так зване неонародничество), пов’язане в основному з діяльністю партії есерів.

Орлов А. С., Георгієва Н.Р., Георгієв Ст. А. Історичний словник. 2-е вид. М., 2012, с. 424.