Антроподицея (Кузнєцов, 2007)

АНТРОПОДИЦЕЯ (від грец. ἄνθρωπος — людина і δίκη — справедливість) — виправдання людини, релігійно-філософське вчення, мета якого — вирішення протиріччя між ідеєю творення людини образ) і подобою Божою і фактом наявності у Hev злої волі, а також обґрунтування шляху «одухотворення тварі», тобто примирення людини з Богом. У строгому сенсі слова А. — продукт християнської думки. Згідно християнської традиції, чоловік був сотвореь досконалим за своєю природою, однак гріхопадіння привело його на шлях зла, внаслідок чого він розірвав свій зв’язок з Богом v загруз у гріху, що призвело до згубним наслідкам не для його власної природи але і для створеного світу в цілому. Тільки завдяки «вочеловечиванию» Ісуса Христової; стає можливим відродження людей виправдання перед Богом. Образ Божш від народження притаманний всім індивідам, під бие ж Боже здобувається шляхом добро вільного прямування за Христом, завжди через «завзяття», «подвиг», «лотовий праця» і т. п. У зв’язку з цим вже в патристики возникав проблема співвідношення благодаті і свобод ної волі індивіда. Пелагій та його прибічники ки вважали, що і після гріхопадіння людина має «можливість не грішити», оскільки володіє вільною волею, благодать при цьому сприймається лише як допоміжний засіб досягнення праведного життя, без якого в принципі можна обійтися. Пелагію протистояв Августин, який стверджував, що в людині панує гріховне начало і що він не може подолати його власними зусиллями. Відродження індивіда можливо тільки за допомогою благодаті, яка діє непереборно, перемагаючи навіть його злу волю. При цьому «дар благодаті» набувається виключно за Божественним доктринам приреченості, незалежно від волі людини і «крім всяких заслуг». Православ’я обирає середній шлях, згідно з яким «благодатна сила Божа» є необхідною умовою виправдання людини, але без його власних зусиль воно не може відбутися.

Одним з найважливіших для А. є питання про сенс людського життя. Згідно християнству, вищий сенс і значення земного існування індивіда — в надії на потойбічне заплату. Антагонізм земного існування і «небесних цілей» індивіда дозволяється шляхом підпорядкування нижчого (матеріального) до вищого (духовного) початку. Заперечуючи католицьку сотериологию з її вченням про «сверхдолжных справах» і протестантську з її тезою про передвизначення Богом одних людей до спасіння, інших до покарання крім їх волі, православ’я відстоює ідею обоження. Обоженк» передбачає не теоретичне прийняття християнства, а збіг енергій Бога і людини, тобто «синергізм». Його наслідком стає «входження в істину», «життя в істині», що супроводжується зміною всіх сторін буття особистості: розкриваються показало розташовані в людині духовні потенції і вона робиться «співпрацівником Христу».

Проблеми А. в російської релігійної філософії розроблялися Н. Бердяєвим, С. Булгаковим, Ст. Несмеловым, Ст. Соловйовим, П. Флоренським та ін. У вітчизняній традиції виділяються два основних підходу до виправдання людини. Один — екзистенційний (Несмелов, Бердяєв), при якому людина розглядається як своєрідний «першоатом», чия діяльність є первинною по відношенню до соціальної сфери, будь-якого соціального інституту. У своєму прагненні до богоподобию» індивід долає свою обмеженість і частково звільняється від «панування злого початку». Однак реалізація вищих духовних потенцій людини неможлива в його земному існуванні, вона здійсненна лише в есхатологічної перспективі. Другий підхід базується на принципах «філософії всеєдності» і пов’язаному з ними вченні про софійності світу. Софійність знаходить свій прояв у реальному людстві, в історичній церкві, пробуджуючи в людях духовну енергію, що забезпечує зв’язок між твариною і Богом. Людина і після гріхопадіння не відривається від свого «софийного кореня» і в силу цього стає «провідником всеединяющего божественного початку в стихійну множинність». Одухотворення тварного світу, поєднання божественного й людського у богочеловечестве і є шлях А., однак повне торжество софійності здійсненно лише «в кінці часів».

Література:

Кіпріан (Керн), архімандрит. Антропологія св. Григорія Палами. М., 1996;

Російська релігійна антропологія. Т. 1, 2. М., 1992.

Словник філософських термінів. Наукова редакція професора В. Р. Кузнєцова. М., ІНФРА-М, 2007, с. 24-25.