Антична філософія (Кузнєцов, 2007)

АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ — філософія стародавніх греків і римлян, зародилася у VI ст. до н. е. у Стародавній Греції і проіснувала до VI ст., коли візантійський імператор Юстиніан закрив у 529 р. останню античну філософську школу — Академію. У розвитку А. ф. можна виділити чотири основних періоди.

Досократовская філософія (до V ст. до н. е.) — період формування власне грецького філософського мислення — представлена вчень древніх іонійців (Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, Геракліт, Піфагор) і италийцев (Парменід, Зенон, Емпедокл та ін). В центрі уваги древніх філософів був пошук першопочатків сущого (стихій світу), в якості яких визнавалися вогонь, вода, земля, повітря, а також ефір, апейрон, числа.

Класична філософія (V—IV ст. до н. е.) — період діяльності Сократа, Платона і Аристотеля. В цей час виникають славнозвісні філософські школи (киники, кіренаїки, мегарики), процвітають софісти, закладаються основи філософської проблематики, значно розширюється спектр обговорюваних філософських проблем і починається диференціація раніше синкретичного знання. Крім того, основний інтерес філософії зміщується з натурфилософских досліджень в область антропології та політики, філософія звертається до людини як суті моральному та соціальному; закладаються основи категоріального апарату філософії.

Елліністична філософія (IV—II ст. до н. е.) — період виникнення численних філософських шкіл і напрямків, що займаються інтерпретацією головним чином філософії Платона і Аристотеля, тексти яких заново видаються і активно коментуються. У зв’язку з зростанням в цю епоху військово-монархічних тенденцій головним для всіх елліністичних шкіл є розробка вчення про збереження внутрішнього спокою особистості і захисту її від катастроф і потрясінь.

Римський період (I ст. до н. е. — VI ст.) припадає на час піднесення Риму, в якому нарівні з Константинополем зберігалося спадщина грецької філософської думки. Другою рідною мовою філософії поряд з грецьким стає латинь, на яку перекладаються основні філософські тексти. Цей етап історії античної думки характеризується поступовим згасанням її провідних філософських шкіл. Першою приходить в занепад традиція епікурейців, потім настає черга стоїцизму’, пізніше втрачає свою самостійність школа перипатетиков. Платонічна традиція на кінець античності синтезувала кращі здобутки елліністичної думки в філософії неоплатонізму.

Література:

Аристотель. Соч. У 4-х т. М., 1975-1982;

Платон. Собр. соч. В 4-х т. М ‘ «вп Богомолов А. С. Антична філософія. М.,1985;

Лосєв А. Ф. Історія античної естетики. Т. I— VIII. М., 1963-1992;

Історія філософії: Захід — Росія — Схід. Кн. 1. М., 1995;

Diels Н. Die Fragmente derVorsokratiker. Dublin und Zurich, 1972;

Guthrie W. K. C. History of Greek Philosophy. T. 1-VI. Cambridge, 1962-1981.

Словник філософських термінів. Наукова редакція професора В. Р. Кузнєцова. М., ІНФРА-М, 2007, с. 22-23.