Колективна безпека

СИСТЕМА КОЛЕКТИВНОЇ БЕЗПЕКИ — стан міжнародних відносин, який виключає порушення загального миру або створення загрози безпеки народів у який би те ні було формі і реалізоване зусиллями держав у світовому чи регіональному масштабі.

Забезпечення колективної безпеки спирається на принципи мирного співіснування, рівності та однакової безпеки, на повагу суверенітету і кордонів держав, взаємовигідне співробітництво і військову розрядку.

Питання про створення системи колективної безпеки вперше був поставлений в 1933-1934 рр. на переговорах СРСР і Франції про укладення багатостороннього регіонального європейського договору про взаємодопомогу (згодом отримав назву Східного пакту) і переговорах СРСР з урядом США про укладення регіонального тихоокеанського пакту з участю СРСР, США, Китаю, Японії та інших держав.

Проте в Європі наполегливе протидію Великобританії, маневри французького уряду, який намагався домовитися з Німеччиною, і прийоми А. Гітлера, яка вимагала рівноправ’я Німеччини в галузі озброєння, — все це зірвало висновок регіонального пакту й обговорення питання про колективну безпеку вилилося у безплідну дискусію.

Зростаюча загроза агресії з боку гітлерівської Німеччини змусила СРСР і Франції почати створення системи колективної безпеки з укладення радянсько-французького договору про взаємну допомогу (2 травня 1935 р.). Хоча він не передбачав автоматизму дії зобов’язань про взаємодопомогу в разі невызванного нападу з боку якої-небудь європейської держави і не супроводжувався військової конвенцією про конкретних формах, умовах і розмірах військової допомоги, тим не менше це був перший крок в організації системи колективної безпеки

16 травня 1935 р. був підписаний радянсько-чехословацький договір про взаємну допомогу. Проте в ньому можливість надання Чехословаччини допомоги з боку СРСР, так само як і чехословацької допомоги Радянському Союзу, була обмежена неодмінною умовою поширення аналогічного зобов’язання і на Францію.

На Далекому Сході СРСР запропонував укласти тихоокеанський регіональний пакт СРСР, США, Китаю і Японії, щоб запобігти агресивні задуми японського мілітаризму. Передбачалося підписати договір про ненапад і ненаданні допомоги агресору. Спочатку США позитивно зустріли цей проект, але, в свою чергу, запропонували розширити склад учасників пакту, включивши Великобританію, Францію та Голландію.

Однак англійське уряд ухилився від чіткої відповіді з питання створення тихоокеанського пакту регіональної безпеки, так як потурала японської агресії. Ґоміньдановський уряд Китаю не демонстрував достатньої активності в підтримці радянського пропозиції, так як сподівалося на змову з Японією. Враховуючи зростання японських озброєнь, США стали на шлях гонки морських озброєнь, заявивши, що «пактам віри немає» і що дієвим гарантом безпеки є тільки сильний флот. В результаті до 1937 р. переговори про укладення регіонального пакту для колективного забезпечення миру на Далекому Сході зайшли в глухий кут.

У другій половині 1930-х рр. питання про систему колективної безпеки не раз обговорювалося на Раді Ліги Націй у зв’язку з нападом Італії на Ефіопію (1935), уведенням німецьких військ у демілітаризовану Рейнську область (1936), дискусією про зміну режиму Чорноморських проток (1936) і безпеки судноплавства на Середземному морі (1937).

Проведення західними державами політики «умиротворення» Німеччини і нацьковування її на СРСР напередодні Другої світової війни 1939-1945 рр. призвело до затягування англійським і французьким урядами переговорів про укладення з СРСР угоди про взаємну допомогу й військової конвенції в разі нападу на одну з трьох країн. Небажання сприяти організації колективної відсічі фашистської агресії проявили також Польща і Румунія. Безплідні переговори військових місій СРСР, Великобританії і Франції (Москва, 13-17 серпня 1939) стали останньою спробою в міжвоєнний період створення системи колективної безпеки в Європі.

У післявоєнний період для підтримки миру і міжнародної безпеки була створена Організація Об’єднаних Націй. Проте досягнення системи колективної безпеки було утруднено у зв’язку з розгортанням «холодної війни» і створенням двох протиборствуючих військово-політичних угруповань — НАТО і ОВД. На Женевському нараді 1955 р. СРСР вніс проект Загальноєвропейського договору про колективну безпеку, в якому передбачалося, що держави — учасниці військово-політичних блоків візьмуть на себе зобов’язання не застосовувати збройну силу проти один одного. Однак західні держави відхилили цю пропозицію.

Розрядка міжнародної напруженості, досягнута у другій половині 1960-х — першій половині 1970-х рр., сприяла створенню політичних гарантій міжнародної безпеки. Важливим підсумком у цьому процесі стало в серпні 1975 р. Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, 1990 р. — ОБСЄ). «Заключний акт…» НБСЄ включав Декларацію принципів взаємовідносин між державами: суверенна рівність; незастосування сили або загрози силою; територіальна цілісність держав; мирне врегулювання спорів; невтручання у внутрішні справи інших держав; розвиток взаємовигідного співробітництва в політичній, економічній та культурно-гуманітарній сферах. Реалізація цих принципів на практиці відкриває широкі можливості для вирішення найважливішої міжнародної завдання — зміцнення миру і безпеки народів.

Орлов А. С., Георгієва Н.Р., Георгієв Ст. А. Історичний словник. 2-е вид. М., 2012, с. 228-229.