Декабристи (Орлов)

ДЕКАБРИСТИ — дворянські революціонери, вперше в історії Росії виробили політичну програму боротьби з самодержавством і кріпацтвом і зробили першу спробу її здійснення, що мало прогресивний, об’єктивно-буржуазний характер. Свою назву отримали по місяцю відкритого виступу (повстання). Формування ідеології декабристів спричинив комплекс причин. Головне — розуміння передової частини дворянства, що збереження кріпацтва і самодержавства, відсутність громадянських свобод гальмує розвиток Росії і ганьбить її перед Європою. Друга причина була викликана поворотом Олександра 1 до консерватизму у внутрішній і зовнішній політиці і, отже, втратою ілюзії настання в Росії «ери лібералізму». Третьою причиною і потужним спонукальним чинником стала та роль, яку зіграв народ у забезпеченні перемоги Росії у Вітчизняній війні 1812 р., а також знайомство російського офіцерства під час закордонного походу 1813-1814 рр. з більш високим рівнем життя населення європейських країн. Четверту причину зумовило вплив ідей французьких і російських просвітителів, які довели економічну невигідність кріпосного праці і тиранічний характер абсолютизму. П’яту причину викликав розмах революційного та національно-визвольного рухів в Європі і Латинській Америці — по стратегії і тактиці виступ декабристів було пов’язано з європейськими революційними процесами.

Ідеологія декабристів почала складатися в 1810-х рр. у вузьких гуртках друзів («Священна артіль», «Орден російських лицарів» та ін), серед яких формувалися майбутні керівники руху.

Перша політична заговорщическая організація — «Союз порятунку» (лютий 1816) або Товариство істинних і вірних синів Вітчизни» (з лютого 1817) — була строго законспірована і нечисленна (близько 30 осіб). Її заснували А. Н. і Я. М. Муравйови, С. П. Трубецькой, брати М. І. та С. В. Муравйови-Апостоли, В. Д. Якушкін. У 1817 р. за участю П. І. Пестеля був складений і прийнятий «Статут» (статут) таємного товариства, що включав програму — скасування кріпосного права, знищення самодержавства, введення конституції і встановлення конституційної монархії. Очолював союз Верховний собор з «боляр» — засновників. Інші члени — «мужі» — повинні були об’єднуватися з «округами» і «управам». Товариство було розпущено восени 1817 р. через ідейно-тактичних розбіжностей, особливо після пропозиції І. Д. Якушкіна здійснити царевбивство.

З січня 1818 р. до січня 1821 р. діяла більш широка за кількістю членів і співчуваючих (до 200 осіб) організація — «Союз благоденства», яку заснували ті ж особи. На чолі товариства стояв Корінна управа (30 засновників) і Рада (Дума з шести чоловік), що володіли виконавчою владою. Місцеві відділення (управи) були створені в Петербурзі, Москві, Тульчині, Кишиневі, Тамбові, Нижньому Новгороді та інших містах (до 15).

Програма і статут «Союзу благоденства» — «Зелена книга» (названа за Кольором обкладинки), складалася з двох частин. Мета першої — легальними формами діяльності (літературою, публіцистикою, особистим прикладом: викуповуючи і відпускаючи кріпосних селян) підготувати суспільство до майбутніх змін — знали всі члени союзу. Мета другої частини програми — насильницьке повалення самодержавства, введення конституції, ліквідація кріпацтва — для особливо присвячених членів. Спори про майбутній устрій Росії (одні наполягали на конституційній монархії, інші (з 1820) — на Республіканській формі правління) і про тактику дій (коли і як виробляти військовий переворот) виявили розбіжності між радикальними і помірними членами організації. У січні 1821 р. на з’їзді в Москві було прийнято рішення про саморозпуск «Союзу благоденства», але рух продовжував розвиватися.

У березні 1821 р. на Україні створено Південне товариство. Його очолила «Директорія»: П. І. Пестель, А. П. Юшневський і Н. М. Мурах. Місцевими відділеннями (упранами) керували: II. В. Пестель — Тульчинської, С. Р. Волконський і Ст. Л. Давидов — Кам’янської, С. В. Муравйов-Апостол і М. П. Бестужев-Рюмін — Васильківській. Підготовлений П. І. Пестелем програмний документ — «Руська правда» — відображав погляди радикальних членів організації про майбутнє соціально-політичному устрої Росії. Мета товариства — створення сильної законспірованої організації, яка шляхом військової революції на Півдні і в Петербурзі скине самодержавство, винищить царську прізвище і передасть владу «Тимчасовому верховному правлінню» з «директорів» суспільства, яке як орган революційної диктатури введе протягом ряду років нове державне пристрій.

У 1823-1825 рр. Південне товариство вело переговори з Польським патріотичним товариством про спільний виступ. У вересні 1825 р. до складу Південного товариства увійшло на правах Слов’янської управи Товариство сполучених слов’ян.

У 1822 р. у Петербурзі було створено Північне товариство. Його очолювали Н. М. Мурах, С. П. Трубецькой, М. С. Лунін, Е. П. Оболенський і К. Ф. Рилєєв (з 1823). Проект майбутнього устрою Росії — «Конституція» М. М. Муравйова — відображав погляди поміркованих членів суспільства і не був прийнятий як програма, так як деякі учасники організації П. Р. Каховський, брати Н. А. і М. А. Бестужевы, І. в. Пущин та ін) наполягали на встановленні республіки.

Обидва товариства «не інакше мислили, як діяти разом». Їх члени розгорнули агітацію у військах, щоб підготувати повстання влітку 1826 р. На нараді в Петербурзі (навесні 1824) керівники Північного товариства та П. І. Пестель досягли компромісу: сіверяни схилялися до визнання республіканського устрою, II. В. Пестель був готовий прийняти ідею Установчих зборів замість диктатури Тимчасового верховного правління». До 1826 р. готувався об’єднавчий з’їзд.

Смерть Олександра I у листопаді 1825 р. і настало міжцарів’я змусили змовників прискорити виступ. Вони приурочили його до дня складення присяги новому царю — Миколі I. Мета полягала в тому, щоб силою примусити Сенат замість присяги імператору прийняти їх програмний документ — «Маніфест до російського народу».

«Маніфест» (написаний С. П. Трубецьким) включав основні вимоги змовників: знищення колишнього правління» і встановлення Тимчасового революційного правління; скасування кріпосного права; уведення рівності всіх громадян перед законом, суду присяжних, виборності урядовців і демократичних свобод (слова, друку, віросповідання, занять); поліпшення становища солдатів (скасування рекрутчини, тілесних покарань, системи військових поселень).

Характерно, що в «Маніфесті» не були порушені два принципових питання, які викликали суперечки між помірними і радикальними членами суспільства, — чим замінити самодержавство і як звільнити селян (із землею або без землі).

Передбачалося, що під Тимчасовий революційний правління увійдуть М. М. Сперанський, М. С. Мордвинов і від таємного суспільства Р. С. Батеньков, секретар М. М. Сперанського. Вони підготують до весни 1826 р. скликання Великого собору (Установчих зборів) з представників усіх станів Росії, який визначить майбутнє політичний устрій країни і вирішить найважливіші соціальні питання.

Вранці 14 грудня 1825 р. змовники вивели на Сенатську площу Петербурга близько 3 тис. солдатів Московського гвардійського, лейб-гренадерського полків і гвардійського Морського екіпажу), очолюваних 30 бойовими офіцерами. Однак повсталі запізнилися — сенатори вже прийняли присягу і розійшлися. Пред’явити «Маніфест» було нікому. С. П. Трубецькой, призначений диктатором повстання, на площу не з’явився. Повсталі опинилися без керівництва: новий диктатор — Е. П. Оболенський — був обраний близько 4 годин дня.

Микола I спочатку сподівався на мирне вирішення ситуації і почав переговори з повсталими, умовляючи їх через генерал-губернатора Петербурга М. А. Милорадовича, петербурзького (батько Серафим) і київського (батько Євген) митрополитів, командувача гвардією А. Л. Воінова розійтися і принести присягу цареві. Однак вмовляння не діяли (Е. П. Оболенський багнетом зачепив М. А. Милорадовича в стегно, а П. Р. Каховський своїм пострілом смертельно поранив; інші переговорники змушені були спішно ретируватися). Атаку кінної гвардії солдати зустріли рушничним вогнем, але у відповідь атаку не пішли, зберігаючи початковий бойовий порядок. Навколо повсталих почала збиратися сочувствовавшая натовп цивільних осіб Цар зрозумів, що необхідні рішучі дії. З допомогою вірних частин артилерійської картеччю з 36 гармат (командував великий князь Михайло Павлович, молодший брат Миколи) повстання в Петербурзі до 6 години вечора було придушене. Загинув 1271 чоловік, у тому числі 282 солдата, 18 офіцерів, один генерал і 970 сторонніх, цивільних осіб. Почалися арешти членів суспільства.

29 грудня 1825 р. на знак солідарності з петербурзьким товаришами брати Муравйови-Апостоли і М П. Бестужев-Рюмін підняли повстання Чернігівського полку, розквартированого в 70 км на південному заході від Києва. Однак інші полки не підтримали повстання, і воно було розгромлене 3 січня 1826 р.

Для з’ясування обставин справи цар призначив Слідчу комісію, яка працювала в Петербурзі з 17 грудня 1825 р. до 17 червня 1826 р. До слідства у справі декабристів були залучені 545 осіб, 289 були визнані винними. П’ятеро — П. І. Пестель, К. Ф. Рилєєв, С. В. Муравйов-Апостол, М. П. Бестужев-Рюмін та П. Р. Каховський — були повішені. Решту, за ступенем винності розділених на декілька розрядів, заслали на каторжні роботи, на поселення в Сибір, розжалували в солдати, перевели на Кавказ у діючу армію. Частина солдатів і матросів забили шпіцрутенами, інших відправили в Сибір і на Кавказ.

Основні причини поразки декабристів: ставка на змову і військовий переворот; слабкість пропагандистської діяльності; неузгодженість дій і вичікувальна тактика в момент повстання.

Незважаючи на поразку, виступ декабристів мало велике історичне значення та значний суспільний резонанс, — їх ідеї і діяльність справили вплив на формування світогляду наступних поколінь революціонерів.

Орлов А. С., Георгієва Н.Р., Георгієв Ст. А. Історичний словник. 2-е вид. М., 2012, с. 152-155.