Військовий комунізм (Орлов, 2012)

«ВІЙСЬКОВИЙ КОМУНІЗМ» — умовна назва внутрішньої політики більшовицького уряду, який здійснив влітку 1918 — восени 1920 р. спробу переходу до соціалізму за допомогою надзвичайних соціально-політичних і економічних заходів. З одного боку, політика «воєнного комунізму» була пов’язана з уявленнями частини керівництва РКП(б) щодо можливості безпосереднього переходу до комуністичного виробництва і розподілу товарів народного споживання. З іншого — вона була вимушеною політикою, обумовленої крайньої розрухою в країні, порушенням традиційних зв’язків обміну між містом і селом, а також необхідністю мобілізації всіх ресурсів в умовах загальнонаціонального збройного протистояння.

Мета політики «воєнного комунізму» — зберегти Радянську владу й ідейно-політичну диктатуру партії більшовиків, подолати економічну розруху і забезпечити перемогу в Громадянській війні в Росії в 1918 — 1922 рр. Проте «воєнно-комуністичні» методи більшовиків не тільки не дозволили виконати поставлену мету, але і ще більше поглибили розруху і загострили суспільно-політичне протистояння.

Передумови для реалізації політики «воєнного комунізму» були закладені комплексом заходів, проведених у листопаді 1917 — червні 1918 р.: націоналізація великих підприємств і окремих галузей промисловості; створення централізованого державного апарату; введення продовольчої диктатури (Декрет 13 травня 1918); досвід військово-політичного тиску на село (продзагони, комітети бідноти).

Політика «воєнного комунізму» зачепила всі сфери життя країни і в першу чергу встановила загальне централізоване управління економікою через Раду Робітничої і Селянської оборони, з квітня 1920 р. — Рада Праці і Оборони (СТО).

«Військовий комунізм» включав комплекс соціально-економічних заходів у промисловості, торгівлі та в аграрному секторі: прискорену націоналізацію великих і середніх підприємств у всіх галузях (Декрет 28 червня 1918), а потім і всієї промисловості; централізовану галузеву систему управління виробництвом і розподілом промислової продукції через ВРНГ, наркомати і розділу; заборона недержавної (приватної) торгівлі (Декрет «Про спекуляції» 22 липня 1918 р.) і знищення товарно-грошових відносин; розподіл продовольства і промислових товарів у натуральній формі заробітної плати за картками і пайкам (Декрет «Про організацію постачання населення всіма продуктами та предметами особистого споживання і домашнього господарства» 18 листопада 1918); запровадження і реалізація з допомогою продзагонів продрозкладки на хліб (Декрет 11 січня 1919 р.), а до 1920 р. і на інші продукти харчування, що стало логічним продовженням продовольчої диктатури; новий принцип розподілу землі в селі: в першу чергу вона передавалася радгоспів і комун, у другу — трудовим артілям і ТОЗам, а селяни-одноосібники отримували залишки земельного фонду («Положення про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного землеробства» 14 лютого 1919 р. і Декрет «Про споживчі комуни» 16 березня 1919).

У соціальній сфері політика «воєнного комунізму» спиралася на принцип: хто не працює, той не їсть. Вводилися: трудова повинність (жовтень 1918) для представників колишніх експлуататорських класів», з квітня 1919 р.

для всього населення у віці від 16 до 50 років; трудові книжки (червень 1919) для запобігання плинності кадрів; примусова мобілізація трудових ресурсів у формі трудових армій, що спрямовуються на відновлення транспорту, будівельні роботи та ін.; зрівняльна система оплати праці робітників; безкоштовне надання населенню житла, палива, комунальних, транспортних, поштових і телеграфних послуг.

У політичній сфері домінувала неподільна диктатура партії більшовиків: заборонялася діяльність інших політичних партій (спочатку правих, а потім і лівих): кадетів, меншовиків, есерів; Ради всіх рівнів були повністю підпорядковані партійним органам; профспілки втратили незалежність і не могли організовувати страйки для захисту інтересів робітників; не дотримувалася проголошена свобода слова і друку — майже всі небільшовистські друковані органи закривалися, видавнича діяльність жорстко регламентувалася (цензура) і була вкрай обмежена; відновлювалася смертна кара (лютий 1918). Декрет 5 вересня 1918 р. про «червоний терор» розширив повноваження ВЧК і сприяв розгортанню свавілля місцевої влади: у в’язницях, концентраційних і трудових табору містилося близько 60 тис. чоловік. Однак «червоний терор», введений під приводом замахів на більшовицьких вождів, у відповідь провокував нові ви-ступления і не менш жорстокий «білий терор».

Політика «воєнного комунізму» продемонструвала неефективність адміністративно-репресивних методів управління. Більшовикам вдалося утримати владу, але в умовах повного розвалу економіки їм довелося змінити курс і перейти до нової економічної політики (НЕП).

Орлов А. С., Георгієва Н.Р., Георгієв Ст. А. Історичний словник. 2-е вид. М., 2012, с. 90-91.