Ікона у Візантійській імперії

ІКОНА — «образ, зображення»; мальовниче, рідше рельєфне зображення Господа, Богородиці, святих, а також євангельського або церковно — історичної події, як предмет релігійного культу. Догматично шанування ікон було затверджено Сьомим Вселенським собором в 787 р. в Нікеї, хоча церковне образотворче мистецтво, в тому числі і іконопис, існувало з перших століть християнства. Згідно соборного догмату, «честь, яка віддається образу, переходить до первообразу, і поклоняється іконі поклоняється суті зображеного на ній». Будучи посередником між вірянами і первообразом, ікона часто отримує від останнього чудотворну силу, тому безліч чудес, і в тому числі зцілень, відбувалося і відбувається по молитві перед іконами Спасителя, Богородиці і святих. У Візантії XI-XII ст. сформувався певний іконописний канон — сукупність правил і норм, що регламентують творчість іконописця; цей канон досі прийнятий у Православній Церкві.

Візантійський словник: у 2 т. / [ упоряд. Заг. Ред. К. А. Філатова]. СПб.: Амфора. ТІД Амфора: РХГА: Видавництво Олега Абышко, 2011, т. 1, с. 355-356.