Душа в уявленні візантійців

ДУША — нематеріальна основа буття людської особистості, безпосередньо створена Богом і отримала божественні досконалості: безумовне єдність, духовність, розумність, дар слова, свободу, безсмертя, самобутність. Душа людини принципово відрізняється від душі тварини, що не має за своєю природою безпосереднього відношення до Бога і, відповідно, духовних здібностей. Кожна людська душа самоцінна і непорівнянна з душею будь-якого іншого людини. Душа органічно пов’язана з тілом, і святитель Григорій Палама вказував, що душа містить тіло, з яким вона створена, і перебуває не в якомусь місці тіла, а всюди в ньому, не як охоплена ним, а як яка, охоплює і животворяща його. Душа здатна сприймати різні духовні енергії ззовні, прагнути під впливом Божої благодаті до добра або по натхненню злих демонів до зла. За твердженнями вчителів Церкви, ознаками благодатних енергій, що діють в душі, є спокій, ясність, чистота, розчулення, спокій і душевна гармонія; в той же час смутность, плутаність, пристрасність, внутрішня нестійкість, смуток — ознаки демонічних навіювань. Між двома цими впливами коливається людське єство, воля і думка людської особистості. При цьому людина здатна стати духовною істотою, перемогти тваринні інстинкти, бісівські спонукання і досягти преображення своєї тілесної природи, перейнявшись благодатними дарами Святого Духа через очищення і просвітництво на шляху молитовного подвигу, милосердя і участі в містичного життя Церкви.

Візантійський словник: у 2 т. / [ упоряд. Заг. Ред. К. А. Філатова]. СПб.: Амфора. ТІД Амфора: РХГА: Видавництво Олега Абышко, 2011, т. 1, с. 306-307.