Індукція (Фролов)

ІНДУКЦІЯ (від лат. inductio — наведення) — один з типів умовиводи і метод дослідження. Питання теорії В. зустрічаються вже в роботах Аристотеля, але особливо велика увага починає приділятися їй з появою емпіричного природознавства в 17-18 ст. Великий внесок у розробку питань І. вносять Ф. Бекон, Галілей, Ньютон, Дж. Гершель і Дж. С. Мілль. Як форма міркування В. забезпечує можливість переходу від поодиноких фактів до загальних положень. Зазвичай виділяють три основні види індуктивних умовиводів: повну В.; через просте перерахування (популярну В.); наукову В. (два останніх види утворюють неповну В.). Повна В. представляє висновок загального положення про клас в цілому на основі розгляду всіх його елементів; вона дає достовірний висновок, але сфера її застосування обмежена класами, число членів яких легко проглядається. У разі популярної В. наявність певної ознаки у частини елементів класу служить підставою для висновку про те, що і всі елементи даного класу володіють цією ознакою. Популярна В. володіє необмеженою сферою застосування, але її висновки утворюють лише ймовірні положення, які потребують в подальшому доказі. Наукова В. теж представляє висновок від частини елементів даного класу до всього класу, але тут підставою для висновку служить розкриття у досліджуваних елементів класу істотних зв’язків, необхідно обумовлюють належність цієї ознаки всьому класу. Основне місце в науковій В. займають тому прийоми розкриття істотних зв’язків. Останнє передбачає складний аналіз. У традиційній логіці сформульовані деякі з таких прийомів — так звані індуктивні методи дослідження причинного зв’язку: методи єдиної подібності; метод єдиної відмінності, поєднаний метод подібності та відмінності (метод подвійного подібності), метод супровідних змін та метод залишків. В якості методу дослідження В. розуміється як шлях дослідного вивчення явищ, під час якого від окремих фактів відбувається перехід до загальних положень, окремі факти як би наводять на загальне положення. В реальному пізнанні І. завжди виступає в єдності з дедукцією. Діалектичний матеріалізм розглядає В. і дедукцію не як універсальні самодовлеющие методи, а як нерозривно пов’язані і обумовлюють один одного моменти діалектичного пізнання дійсності і тому виступає проти одностороннього перебільшення ролі будь-якої з них.

Філософський словник. Під ред. І. Т. Фролова. М., 1991, с. 160.