Ідеалізм (Фролов)

ІДЕАЛІЗМ (фр. idealisme, від грец. idea — вигляд, образ, поняття) — один з головних напрямків у філософії; виходить з первинності духовного, розумового, психічного та вторинності матеріального, природного, фізичного. В. виник понад 2,5 тисяч років тому, але як філософська доктрина, у вирішенні основного питання філософії протистоїть матеріалізму, відтворюється і донині. В. являє собою теоретично розгорнуту форму філософського мислення, яка індукується досить глибокими підставами, називається гносеологическими і класовими корінням В. Основний пізнавальний істок В.— уособлення первісним людиною об’єктивного світу (антропоморфізм, гілозоїзм, анімізм та ін), сприйняття явищ за аналогією з обумовленої свідомістю і волею людською діяльністю. Надалі, зі зростанням ступеня абстрактності мислення, гносеологическими корінням В. служать відрив загального від одиничного, сутності від явища, передумови яких кореняться в самій природі розумової діяльності на теоретичному рівні. Оперування абстрактними об’єктами (поняттями, концепціями, моделями) як самостійними предметами містить можливість невиправданого їх протиставлення реальним предметам, відволіканням від яких вони отримані. Будучи відокремлені від матеріальних речей, абстракції гипостазируются виносяться назовні пізнавального процесу і наділяються онтологічними статусом. В результаті фіксуються ними універсальні відносини здобувають характер фундаментальних праформ, які творять об’єктивні речі. Останні, таким чином, стають повністю залежними від абстракцій. Гносеологічні корені В. закріплюються соціальними факторами. Класові витоки В.— соціальної зацікавленості певних суспільних груп у збереженні неадекватних теоретичних конструкцій. З точки зору свого генезису і соціального статусу І. внутрішньо споріднений релігії. Виникнувши як теоретико-логічна опрацювання і вираз релігійного світогляду, В. нерідко виступає засобом виправдання і обґрунтування релігійної віри. Основні форми І.— об’єктивний і суб’єктивний ідеалізм. Перший за першооснову сущого приймає безособовий універсальний дух, имперсональное, надындивидуальное свідомість. Другий заперечує реальність поза індивіда: реальність суть плід його духовної творчості. Суб’єктивний В. непослідовний, в «чистому», логічно завершеному вигляді не реалізовується. Щоб уникнути соліпсизму, егоцентризму, крайнього скептицизму та релятивізму суб’єктивний В. переходить на позиції об’єктивного. В історії філософії об’єктивно-ідеалістичні вчення спочатку виникають на Сході (Веданта, Конфуціанство). Класичною формою об’єктивного В. була філософія Платона. Особливість об’єктивного В. Платона, властива древньому І. взагалі,— тісний зв’язок з міфологічними уявленнями. Ця зв’язок посилюється на початку н. е.., в епоху кризи античного суспільства, коли розвивається неоплатонізм, зрощену не тільки з міфологією, але і з крайнім містицизмом. Дана особливість об’єктивного В. ще сильніше виражена в епоху середньовіччя, коли філософія повністю підпорядковується теології (Августин, Фома Аквінський). Перебудова об’єктивного В., вироблена насамперед Фомою Аквінським, ґрунтувалася на спотвореному аристотелизме. Після Декарта філософії нового часу у міру посилення індивідуалістичних мотивів все більше розвивався суб’єктивний В. Класичним проявом суб’єктивного В. стала гносеологічна частина системи філософії Берклі і Юма. У філософії Канта з матеріалістичним твердженням про незалежність «речей в собі» від свідомості суб’єкта поєднується, з одного боку, суб’єктивно-ідеалістичне положення про апріорних формах цієї свідомості, а з ін— об’єктивно-ідеалістичне визнання сверхындивидуального характеру цих форм. Суб’єктивно-ідеалістична тенденція в подальшому взяла гору в філософії Фіхте, а об’єктивно-ідеалістична — у філософії Шеллінга і особливо Гегеля, який створив всеохоплюючу систему діалектичного І. У 20-му столітті широкого поширення набули такі форми І., як екзистенціалізм і неопозитивізм, а також ряд шкіл католицької філософії, насамперед неотомізм. Три названих течії — головні різновиди В. середини 20 століття, але поряд з ними і всередині них у другій половині століття тривав процес розщеплення В. Серед різноманітних форм сучасного І.— найбільш впливові феноменологія, персоналізм, прагматизм, філософія життя, філософська антропологія, критичний раціоналізм, філософська герменевтика.

Філософський словник. Під ред. І. Т. Фролова. М., 1991, с. 150-151.