Суфізм. Вічність і час

СУФІЗМ. ВІЧНІСТЬ І ЧАС. Першоосновою традиційно розуміється як вічне, тоді як ряд речей, що становить світ, – тимчасової. Зміна співвідношення між Первоначалом і світом означає тому і переосмислення співвідношення між вічністю та часом. Ще в каламу вічність була зрозуміла як безумовно передує часу (див. Вічність), і, хоча в арабоязычном перипатетизме було запропоновано дещо відмінне розуміння вічності, вона залишилася стоїть принципово поза часом, що відбилося, зокрема, в класифікації дій у відповідності з їх ставленням до вічності і часу (див. Час). В суфізмі, де відновлюється атомарна концепція часу, створена мутакаллимами, вічність і час виявляються двуединством: кожен атом часу являє собою миттєву фіксацію вічності. Оскільки в будь-якому миті сополагаются дві події, знищення і виникнення, світ речей у кожній миті повертається у вічність і в тому ж миті виникає як тимчасову. Час виявляється не просто співвічності вічності, але й умовою і формою її здійснення.

Двуединство Першооснови і ряду речей виражається і в термінології, пов’язаної з вченням про утвержденности та існування. Для цього виявляється необхідним переосмислити співвідношення між єдністю і множинністю. Характерне для арабо-мусульманської теоретичної та філософської думки розуміння єдності як простого (див. Єдність) виявляється незадовільним і поступається місце хоча і термінологічно не оформившемуся, але тим не менш обгрунтованого у філософських текстах суфізму поняття віртуально-различенного єдності, яка, залишаючись позбавленим дійсних внутрішніх відмінностей (і в цьому сенсі будучи простим єдністю), має внеположенной йому множинністю дійсно розрізнення речей як «співвіднесеної» (нісба) або сполученої» (идафа) з собою. Як Першооснова та ряд речей двуедины, так і єдність і множинність являють собою двуединство завдяки тому, що ці співвіднесеності виявляються внутрішніми соотнесенностями єдності, не володіють дійсним існуванням і тому іменуються «неіснуючими соотнесенностями» (нисаб’адамиййа). Вони, далі, і складають ті «смисли» (див. Зміст), що відповідають речам в дійсному, тимчасове існування останніх. Оскільки співвіднесеності небытийны, вони не мають дійсних відмінностей між собою і тому представляють своєрідний континуум, де кожен сенс переходить у будь-який інший, що, крім іншого, являє собою перегляд і принципового положення традиційної теорії вказівки на сенс про взаємно-однозначну відповідність між річчю і її змістом і в зв’язку з цим і під цим кутом зору – перегляд категорії «істина» від розуміння її як стійкої фіксації відношення між змістом і річчю або выговоренностью (див. Істина) до розуміння її як припускає поряд з таким фіксованим ставленням і включення в нього фактично будь-яких смислів, оскільки вони не розпізнані від кожного даного; з цим пов’язаний і перегляд розуміння «впевненості» (див. Знання) в суфізмі, і характерна для нього стратегія досягнення знання.

Сказаним визначається також і розуміння універсалій у суфізмі. Кожна річ являє собою двуединство свого вечностного і тимчасового існування. У першому аспекті її смисли, не маючи дійсно відрізняють їх від інших визначень, становлять у силу цього «абсолютна» (мутлак), а в другому, точно відповідаючи даної речі, є «пов’язаними» (мукаййад): перше, умопостигаемое загальне, точно відповідає другому, одиничного й наділеному акцидентальными ознаками, причому одне не може бути без іншого, в чому проявляється характерний для класичної арабо-мусульманської думки помірний реалізм (див. Універсалії, Атрибут).

Поняття «утвержденность» переосмислюється в суфізмі в напрямі зближення її з поняттям «неіснування». Крім того, якщо в каламу і исмаилизме утвержденность зв’язується з «оностью» речі (див. Сутність), то в суфізмі вона асоціюється з її «воплощенностью». Поняття «затверджена воплощенность» (‘айн сабіта) означає річ у стані її неіснування, але не зафіксовану в її відокремленості від інших речей, а, навпаки, у її неотвлеченности від того континууму «смислів», який являє собою самість Першооснови, або вечностная сторона існування. Разом з тим «затверджена воплощенность» з’являється в часовому бутті саме як дана річ у своїй «визначеності» (та’аййун); цей процес називається в суфізмі «проявом». Всяка річ, т. о., являє собою двуединство свого тимчасового і вечностного існування, причому обидві ці сторони одно необхідні і неможливі одна без іншої. Для позначення процесу ежемгаовенной фіксації тимчасового існування світу в суфізмі використаний коранічний термін «нове творіння» (халк джадӣд).

А. В. Смирнов

Нова філософська енциклопедія. У чотирьох томах. / Ін-т філософії РАН. Науково-ред. рада: В. С. Стьопін, А. А. Гусейнов, Г. Ю. Семигін. М., Думка, 2010, т. III, Н – С, с. 673.