Культура (Кузнєцов, 2007)

КУЛЬТУРА — сукупність штучних об’єктів (ідеальних і матеріальних), створених людством у процесі освоєння природи і володіють структурними, функціональними та динамічними закономірностями (загальними і спеціальними). Поняття «К.» вживається також для про-значення рівня досконалості того чи іншого вміння, а також його внепрагматиче — ської цінності. К. вивчається комплексом гуманітарних наук; в першу чергу куль-турологией, філософією К., етнографією, культурною антропологією.

Як поняття К. часто виступає в опозиції природі, суб’єктивної волі, несвідомої активності, стихійної самоорганізації. Іноді протиставляється цивілізації як «живий організм» — «механізму». Специфіка К. — в її ролі опосередкування світу об’єктивності природи і світу людської суб’єктивності, в результаті чого виникає третій світ объективированных, вписаних у природу людських імпульсів і олюдненою природи. Як закономірне ціле К. володіє специфічними механізмами виникнення, оформлення в знаковій системі, трансляції, інтерпретації, комунікації, конкуренції, самозбереження, формування стійких структур та їх відтворення в инокультурной середовищі. Область застосування поняття К. не обмежена тим чи іншим типом предметності. З точки зору К. може бути розглянуто будь-який об’єкт або процес, в якому нас цікавить не тільки його прикладна значимість, але й прихований в ньому спосіб інтерпретації і оцінки світу. Важливою особливістю К. є те, що її об’єкти завжди в кінцевому рахунку зв’язані з особистісним прийняттям (або неприйняття), тлумаченням і відтворенням. Співвіднесення себе з К. є одна з фундаментальних властивостей особистості. Настільки ж важлива К. для самовизначення соціуму на всіх рівнях його існування від громади до цивілізації. Як історична форма К. завжди існує у вигляді конкретного симбіозу технологій, поведінкових ритуалів і звичаїв, соціальних норм, моральних та релігійних цінностей, світоглядних побудов і целеполаганий. Цілісність системи К. надає як сума объективаций людського духу, так і її «мову», прийнята в рамках даної К. знакова метасистема.

В архаїчних цивілізаціях К. не стає предметом роздуми хоча б тому, що вона була повністю включена в релігійний культ або існувала як даність традиції.

Першим чітко вираженим актом усвідомлення К. в раціональному мисленні була філософія ранніх грецьких софістів, які протиставили світ людських творінь і відносин світу природи. Цим була намічена не тільки межа між гуманітарним і природничо-науковим знанням, але і специфіка К. як особливого типу реальності. Однак філософи античності були націлені головним чином на тлумачення природи як єдиної і всеохоплюючої реальності, і суб’єктивний аспект культурної творчості розглядався ними як те, що треба зживати в користь об’єктивно вірного «наслідування» (мімезису) природним зразкам (як би при цьому малася на увазі природа). Правда, античність знала поняття, близькі до нашої К.: такі грецька «пайдейа» і римська «гуманитас», загальний зміст яких — виховання та освіта, робить з природного людини гідного громадянина. Було і поняття «му — сейя», яке позначало область духовних досягнень освіченої людини. Але всі ці поняття по суті справи позначали сукупність загальнозначущих цінностей. Досить було загального вчення про природу і буття, щоб зрозуміти їх зміст. До того ж древні не бачили тут специфічного предмета науки: «мусическое» відрізняє вільного й освіченого грека від варвара, але саме воно не наука, і в ньому немає особливих законів його власного буття. Середні віки не змінюють цю установку. Справа в тому, що система освіти в основному була запозичена з античності.

Як не дивно, проблема К., її сутності та розуміння не виникла і в науці епохи гуманізму. Здавалося б, у цей час К. виділилася з культу і досягла високого ступеня автономії. Відродився античний антропоцентризм. Практично затвердило себе уявлення про культурний плюралізм. Тим не менш, як і раніше наука про К. неможлива й недоречна. Це пояснюється тим, що природа стала достатньою предметом для роздумів: у просторі природи можна було також розмістити весь універсум явищ, як розміщувався він греками в просторі «розуму». К. в цьому разі лише імітує природу, і значить — треба вивчати не копію, а оригінал. До кінця XV ст. очевидно деяке розчарування в ідеалі природи. Криза гуманістичної культури Відродження, що виразилися в суб’єктивній химерності зображення природних пропорцій, наполегливо підводив до думки про неповноцінність природи і незамінності людини. Але цей процес різко загальмувався колізіями Реформації, яка в певному сенсі була «антикультурной» силою, противопоставившей видимість (а значить — профанность) образу невидимого знаку. Так само мало схильний до розуміння специфіки К. і XVII ст. з його парадигмою універсального Розуму, по відношенню до якого світ культурних реалій був лише випадковою сукупністю явищ, механічно зводилася до класичних раціональних моделей.

Ситуація радикально змінюється в XVIII ст. Народження принципу історизму, інтуїції культурного релятивізму і плюралізму, виникнення інтересу до індивідуальності і результатами її творчості, а також увага до економічного і соціального субстрату історії, успіхи таких наук, як археологія, сходознавство, порівняльна лінгвістика, педагогіка, — все це створює передумови для народження нового бачення зв’язку людини і природи. Від Вико до Канта триває період емансипації культурологічного підходу від традиційних методів філософії та історії. У кантівської «Критики здатності судження» вперше обґрунтовується наявність особливої реальності, відмінної від світу природи і світу моральної свободи, — реальності «доцільності», яку можна феноменально виявити в системі живих організмів і в мистецтві, не вказуючи при цьому самої мети, з якою узгоджується даний об’єкт. Поворот, здійснений в європейському мисленні Кантом, дозволив зробити предметом інтерпретації теоретичних досліджень і системних побудов саме цю третю реальність, не сводимую ні до «природі», ні до «свободи» і по суті відкриває вимірювання К. Принцип історизму, з’єднаний з відкриттям Канта, дозволив на початку XIX ст. представникам класичної німецької філософії — Фіхте і Гегелем — побудувати розгорнуті моделі поступальної еволюції універсуму як творчого розвитку духу. Описані при цьому діалектичні механізми предметної об’єктивації духу і його повернення до своєї суб’єктивності через самоинтерпретацию роблять ці моделі першими концепціями К. (див. особливо «Феноменологію Духу» Гегеля.) У той же час приховане становлення теоретичних, системних уявлень про К. відбувається в інших течіях європейської інтелектуальної життя: в історіософії пізнього німецького Просвітництва (Гердер, Гете), в панэстетизме німецького романтизму (Новаліс, Ф Йшло — гель, А. Мюллер — автор терміна «культур — філ ософия»), у французькій політичної думки, обидві гілки якої — консервативна і революційна — оперували культуро-логічних міфологемами. (Показовим у цьому відношенні в Росії суперечка слов’янофілів і західників, в ході якого починає усвідомлюватися необхідність переходу від історіософських схем до конкретного позитивного аналізу явищ культури.)

Наступний крок робить гуманітарна думка другої половини XIX ст.: два її домінуючих напряму — кожне по — своєму — створювали теоретичні образи К. Позитивізм виробляв установку на відмову від метафізики на користь емпіричного дослідження конкретних феноменів і їх каузальних зв’язків. Філософія життя орієнтував на розуміюче вживання в неповторні поодинокі явища. Обидва напрямки тяжіли до упрощающему редуктивизму, але все ж їх зусиллями К. була осмислена як можливий предмет наукового дослідження. Поява в 1918 р. «Занепаду Європи» Шпенглера можна розглядати як завершення цього процесу і народження культурології як гуманітарної дисципліни.

XX ст. дає великий спектр уявлень про К.: свою версію мають такі авторитетні напрямку думки, як феноменологія, психоаналіз, герменевтика, структуралізм та ін Тим не менш усталеною на Заході системі наук щодо нового поняття «К.» немає ні певного місця, ні загальновизнаного статусу. Завдання вивчення К. зазвичай ділять між собою етнографія, культурна антропологія, соціологія і філософія. У Росії, незважаючи на офіційний статус культурології, залишаються невирішеними проблеми розмежування останньої з іншими гуманітарними та соціальними науками.

Література:

Романів Ст. Н. Історичний розвиток культури. Проблеми типології. М., 1991;

Лотман Ю. М. Культура і вибух. М., 1992;

Сорокін П. Осіб. Цивілізація. Суспільство. М., 1992;

Кнабе Р. С. Матеріали до лекцій з загальної теорії культури та культури античного Риму. М., 1993;

Флієр А. Я. Культурогенез. М., 1995;

Культурологія. XX століття. Словник. СПб., 1997;

Антологія досліджень культури. СПб., 1997;

Пелипенко А. А., Яковенко Р. Р. Культура як система. М., 1998;

Порівняльне вивчення цивілізацій. Хрестоматія. М., 1998.

Словник філософських термінів. Наукова редакція професора В. Р. Кузнєцова. М., ІНФРА-М, 2007, с. 271-273.