Непокора

НЕПОКОРА (DESOBEISSANCE). Відмова підкорятися законній владі. Непокора може виступати лише як виняток (інакше ні від влади, ні від законності не залишиться нічого), але це виняток необхідно (інакше нічого не залишиться від свободи). Якщо я відмовляюся підкоритися напавшему на мене хулігану або попирающему мою свободу тирана, це не непокору, а сутичка, бунт або війна, тобто природний стан. Непокора виникає лише в тому випадку, якщо я порушую закон, легітимність якого визнаю. Чому ж тоді я його все-таки порушую? Найчастіше з егоїзму (закон протистоїть моїм інтересам), іноді — з почуття боргу (закон обурює мою совість). Це ставить перед нами проблему громадянської непокори, одночасно вказуючи єдиний шлях її вирішення. Йдеться зовсім не про те, хороший чи поганий закон. Якби кожен громадянин підпорядковувався тільки тим законам, які особисто він вважає справедливими, не було б ні республіки, ні законів, ні громадянства. Справжня проблема полягає в тому, вважаємо ми можливим в даних конкретних обставинах підкорятися державі, не приносячи в жертву щось ще більш важливе, ніж республіка. Якщо ми відповідаємо на це питання негативно, значить, потрібно виявити непокору. Кожному ясно, що в рамках правової держави подібні обставини можуть бути лише винятковими. Відповідне правило настільки ж легко сформулювати, як важко слідувати йому: ми маємо право на непокору, але лише тоді, коли воно є нашим обов’язком.

Конт-Спонвиль Андре. Філософський словник / Пров. з фр. Е. В. Головіної. – М., 2012, с. 351.