Атеїзм (Кузнєцов, 2007)

АТЕЇЗМ (франц. atheisme від грец. ἀ — негативна частка і θεός — бог, букв.: безбожництво) — погляд, згідно з яким природний світ єдиний і самодостатній, релігія є творенням самої людини. З цим пов’язано невизнання буття світу надприродного (богів або Бога). При невиразний усвідомленні цих ідей мова може йти про стихійне А., при філософському їх обґрунтуванні — про теоретичному А. А. — закономірний елемент духовного життя суспільства, викликаний до життя соціальними, культурними, індивідуально-психологічними потребами. А. — одна з форм вільнодумства щодо релігії, найбільш послідовна в критиці релігійних поглядів на світ, в запереченні надприродних сутностей. У сучасній літературі дано безліч визначень і класифікацій А. Найчастіше він трактується вузько як спростування чи заперечення буття Бога. Класифікації А. в західній літературі різноманітні. Багато в чому вони суб’єктивні, хоча в тій чи іншій мірі враховують реально існуючі відмінності між видами вільнодумства і А. Так, розрізняють практичний і теоретичний А. (Ст. Бруггер і багато інших); радикальний, агностический, постулатный (X. Шмідт), марксистський, раціоналістичний, экзистенциалистский (В. Лепп); три види А., пов’язані з іменами О. Конта, Л. Фейєрбаха та К. Маркса, а також Ф. Ніцше (А. де Любак); іноді в поняття А. включають буддизм і даосизм і т. д. У вітчизняній дослідницькій літературі XX ст. А. розглядалося в різних аспектах: як соціальне явище, сторона матеріалістичного світогляду, знання про релігії, що використовується в боротьбі проти консервативної релігійної ідеології панівного класу; світоглядна позиція особистості і т. д. При цьому вважалося неприпустимим ототожнення А. з невір’ям взагалі, ставився акцент на визнанні гуманістичного, морального змісту А., який пов’язується з поглядами або вчення натуралістичного та матеріалістичного плану. Досліджувалися різні типи А.: природничонауковий, вульгарний, догматичний, науковий (теоретичний, спирається на діалектико-матеріалістичні принципи аналізу релігії); вивчалися закономірності його розвитку. В даний час соціальна потреба в А. зменшилася в силу кризового стану Росії, зростаючої несвободи особистості в умовах посилення криміналітету, нестабільності суспільства, загибелі людей у війнах, внаслідок убогості і наркоманії і т. д. Відповідно, застопорилося серйозне наукове дослідження феномену А. Все більше поширення отримують религи-озно-філософські та богословські уявлення про А., який нерідко ототожнюється з богоборством або нігілізмом. Загальний теза «Атеїзм є заперечення Бога» доповнюється положеннями типу: А. — «сурогат віри» (Н. Бердяєв, А. Мень), «перекручення думок» (С. В. Булгаков), «диявольська спокуса», «хуление Бога», егоїзм, низинні спонукання і т. д.

В історії думки А. трактувався неоднозначно. У Стародавній Греції поняття А. придбало негативний етичний сенс: атеїст — безбожник, що порушує звичаї і закони суспільства, він заслуговує на покарання аж до смертної кари (Платон). Ідеї А. в античності відбилися у вченнях софістів, філософів натуралістичного та матеріалістичного плану (Демокріт, Епікур, Лукрецій, Лукіан). Негативне ставлення до А. було сприйнято монотеїстичними релігіями, при цьому термін «А.» використовувався для позначення язичництва і єресей. Поворот частини європейських мислителів до позитивної оцінки А. почався в епоху Відродження і досить яскраво проявився в Новий час, що обумовлено зрушеннями в соціально-політичній сфері, розвитком науки, зростанням освіти і культури, збільшеною потребою особистості у звільненні від релігійних регламентації. Позитивні характеристики А. ґрунтувалися на визнанні його культурної соціальної і моральної цінності. П. Бейль (XVII ст.) проголосив можливість існування атеїстичного суспільства, яке в моральному відношенні не поступиться релігійних спільнот. У XVIII ст. почалася розробка типології невір’я; при цьому під атеїстом разумелся «людина, яка знає природу та її закони, а також власну природу і накладаються на неї обов’язки» (п. Гольбах). Вже в цей час ставиться питання про подолання релігії, про вдосконалення земного життя людей, про формування ідеалу нерелігійної людини як духовно розвиненої гармонійної особистості, «єдиними догматами віри» якої є «праця і доброта» (Д. Дідро). Л Фейєрбах (XIX ст.) виявив культурні підстави А., провів порівняльний аналіз теїзму і А., віддавши перевагу останньому, охарактеризувавши його як «позитивний, стверджувальний», «щедрий, вільнодумний». В контекст соціального буття А. був поставлений К. Марксом та Ф. Енгельсом, а також подальшими марксистами (у тому числі в. І. Леніним).

Теоретично обґрунтований А. існує всього близько трьох століть, хоча початки його сягають до Лукрецію. Вперше він знайшов життя завдяки зусиллям французьких просвітителів, розвивається в лоні марксизму, філософського натуралізму, секулярного гуманізму. Атеїстичне мислення, будучи по суті новаторським, ще не освоєно більшістю землян — занадто сильна багатовікова релігійна традиція, занадто трагічні життєві обставини. А. — світогляд далекого майбутнього. В ідеалі атеїст — волелюбна сильна особистість, безстрашна в цивільному та інтелектуальному плані, мета якої — удосконалення земного життя; у гіршому випадку це індивід, який вважає, що «без Бога все дозволено», — в цьому випадку його позиція змикається з релігійним нігілізмом.

Словник філософських термінів. Наукова редакція професора В. Р. Кузнєцова. М., ІНФРА-М, 2007, с. 40-41.